У Європи чимало облич: приречене, як у жертви звабника-Юпітера; пихате, як у володарки колоній; бунтарське, як у Маріанни на барикадах; наївно мудре, як у білоруських єврооптимісток, що борються за право бути у спільному просторі миру, свободи та співпраці.

Ці образи Європи викликають різні почуття. Проте останній образ — і вся моральна, ідейна та інституційна енергія, що просвічує крізь нього, — надихав на доленосну політичну творчість людей і західної, і східної частин континенту.

Після Другої світової війни частині європейських суспільств вдалося побудувати культурні й економічні підвалини для постнаціонального вільного правового простору. Після закінчення Холодної війни і падіння Залізної завіси, на цьому фундаменті постало співтовариство країн, що розділяють загальні правові норми та спільний дух солідарності Ради Європи. Цей універсальний ціннісний проєкт залучав до співпраці народи та спільноти від Дубліна до Владивостока, вперше в історії людства пропонуючи практичний план тривалого миру та загального процвітання.

Ще більше креативності виявив проєкт політичного об’єднання Європейського Союзу, який одержав шанс на життя із розпадом Східного блоку. Уряди та місцеве самоврядування співпрацювали у просторі без кордонів, із спільними парламентом і центробанком. Рівність та взаємовигідне співробітництво з філософських ідеалів Просвітництва змінило статус на дієву модель.

Водночас Рада Європи та Європейський Союз продемонстрували, що універсальні ідеї можуть втілюватись в активних інститутах. Вони доводили, що вічний мир — не обов’язково на цвинтарі. Що рівність громадянина та уряду — не завжди конституційна фікція. Що міжнародна солідарність — не марення утопістів. Що енергія вільної Європи дає змогу долати прірву між теорією та практикою.

Але енергія Європи почала вичерпуватись.

Хай які міцні правові та інституційні рамки Європи, Realpolitik бере своє. У чимраз більшій геополітичній і геоекономічній конкуренції Брюссель, Страсбург і національні уряди країн-членів РЄ та ЄС підзабули про демократію, верховенство права та права людини. Все почалося з відведення уваги від проблем всередині та в найближчих сусідів — і з «глибокої стурбованості» замість чіткої й солідарної позиції проти перших же злочинів проти свободи та миру. Потім економічний аргумент набував дедалі більшої ваги, а політико-правова якість виявилася його заручницею: енергію ідеалів підмінили енергоносіями. Протягом усіх 2010-х моральна складова Європейського проєкту висихала та виснажувалась.

На місце універсальних основ дедалі більше зазіхав партикулярний фундаменталізм. Суверенізм, неоімперіалізм та етнонаціоналізм проникали в європейські та національні інститути, непомітно підточуючи моральну та ідейну єдність континенту. На сході дозрівало євразійство, набирав сил путінізм, пускав коріння орбанізм та подібні ідеології. На заході брекзит вивів із родини спільної долі важливого члена ЄС. А в центрі Європи відмінності у розумінні майбутнього континентального проєкту змусили говорити про «різні швидкості» — ба й різні долі.

Голод і війни в Азії та Африці змусили тисячі людей шукати долі в Європі. Ця міграційна хвиля виявила величезний дефіцит солідарності як усередині Європи, так і навколо неї. Універсалізм спільної справи — основа європейського проєкту — ставився під радикальний сумнів. А починаючи з 2014 року, європейські країни стали будувати стіни: насінина Берлінської стіни проросла по всій Європі буйним цвітом через чверть століття потому. Страшних мігрантів зустрічали колючим дротом, кийками прикордонників та євробюрократією. Ба ще й законом, який оголошує злочином порятунок потопаючих у морі мігрантів.

Війна в Україні розпочалася 2014 року. І це лихо не стало спільним для Європи. Знову відведена увага і чимраз глибше занепокоєння. Ані «сусідство», ані договір про асоціацію не привели до загальної практики відновлення миру, деокупації південного сходу України та покарання агресора. Європейський проєкт на очах знеснажувався, втрачав енергію та здатність залучати усі європейські народи до справи спільного мирного майбуття.

Так, ще до жахіть доленосного 2022 року енергія Європи згасла. Ода радості зазвучала геть мінорно. Коло зірок на синьому прапорі дедалі більше нагадувало терновий вінець. Брюссель щораз частіше згадували як столицю НАТО, а не ЄС. А проєкт Великої Єдиної Європи 1.0 було поховано із першою ж бомбою, що впала на Київ.

Чи буде побудована Європа 2.0 залежить від того, чи зможуть європейці заходу та сходу у ХХІ столітті об’єднатися навколо України — і звідси, з берегів Дніпра, дати старт новій епосі миру та співпраці. Вибухи російських ракет в українських містах мають розбудити дрімотну Європу, що втратила життєву енергію.

Надію дарує та солідарність, яку виявили європейці заходу та сходу — прості люди та непрості політики, — які в перші ж дні російсько-української війни відкрили кордони для мільйонів українських біженців. Вериги антиросійських санкцій, добровільно прийняті європейськими країнами, показують, що цінності можуть бути важливішими за ціни. Рамштайнівські союзники дедалі більше допомагають зміцнювати український військовий спротив.

Але питання залишається відкритим: чи об’єднається Європа навколо України? Чи буде наша біда — і доля — спільною? Чи стане спільний фронт проти путінізму джерелом енергії для проєкту Європа 2.0? Або ж Європа стане західним півостровом Євразійського материка?

Фонтан виснаження несе щодалі менше живильної вологи вниз, у хтонічні глибини. Але фонтани можуть бити й угору, посилаючи в небо бризки життєвої енергії. Майбутнє відкрите й залежить від нас — нашого спільного вибору та наших солідарних зусиль.